Гаррі Поттер і в’язень Азкабану

Та якщо не зважати на перевтілення, то я був щасливий, як ніколи. У мене вперше були друзі, троє вірних друзів — Сіріус Блек… Пітер Петіґру… і, звичайно ж, Гаррі, твій батько — Джеймс Поттер.

Певна річ, мої друзі не могли не помітити, що я щомісяця кудись зникаю. Я вигадував різні історії — казав, що хворіє мама і я мушу її відвідувати… Найбільше в світі я боявся, що, дізнавшись про мою таємницю, вони від мене відсахнуться. Але врешті–решт вони, як і ти, Герміоно, вирахували правду…

Проте друзі мене не покинули. Навпаки, вони утнули таке, після чого мої перевтілення почали приносити мені найбільшу радість. Вони стали анімагами.

— І мій тато теж? — приголомшено вигукнув Гаррі.

— Аякже. Вони метикували над цим три роки. Твій батько і присутній тут Сіріус були, на щастя, найздібнішими учнями школи, адже перевтілення анімага може призвести до жахливих наслідків. Саме тому в міністерстві пильно стежать за тими, хто вдається до подібних спроб. Пітер цілком покладався на своїх талановитих друзів. Врешті–решт, уже в п’ятому класі, їм це вдалося — відтоді кожен з них за бажанням міг обертатися в якусь тварину.

— Але як це вам допомагало? — запитала спантеличена Герміона.

— Вони не могли бути разом зі мною як люди, тож складали мені компанію як звірі, — пояснив Люпин. — Адже вовкулака небезпечний тільки для людей. Раз на місяць вони покидали замок під Джеймсовим плащем–невидимкою. Тоді перевтілювалися… Пітер, як найменший, прослизав під гілками Войовничої Верби й торкався сучка, що її блокував. Тоді вони пробиралися в тунель і приєднувалися до мене. Під їхнім впливом я ставав безпечнішим — тіло й далі було вовче, а свідомість залишалася майже незмінна.

— Поквапся, Ремусе, — озвався Блек, що й досі не зводив зі Скеберса пожадливого погляду.

— Ще трошки, Сіріусе, ще трошки… Тепер, коли ми всі вміли перевтілюватися, для нас відкрилися неймовірні можливості. Ми залишали Верескливу Халупу й блукали ночами околицями школи й села. Сіріус і Джеймс перевтілювалися на таких великих звірів, які, при потребі, могли вгамувати вовкулаку. Не думаю, що хтось із гоґвортських учнів знав про Гоґсмід і Гоґвортс більше за нас… Отак ми й додумалися скласти Карту мародера, а тоді підписали її своїми прізвиськами. Сіріус — Гультяй, Пітер — Червохвіст, а Джеймс — Золоторіг.

— А на якого звіра?.. — почав був Гаррі, та Герміона не дала йому договорити.

— Але ж це так небезпечно! Блукати в пітьмі з вовкулакою! А що, якби ви когось таки покусали?

— Ця думка й досі не дає мені спати, — похмуро зізнався Люпин. — Таке майже ставалося, багато разів. Потім ми реготали. Були молоді й безтурботні — думали, що розумніші за всіх.

Звичайно, іноді мене мучило сумління, адже я міг підвести Дамблдора… Він прийняв мене в Гоґвортс, чого не зробив би жоден інший директор, і навіть не підозрював, що я порушую правила, встановлені ним заради моєї ж безпеки та безпеки інших. Він не знав, що через мене троє учнів стали нелегальними анімагами. Але ці докори сумління засинали щоразу, як ми починали планувати наші пригоди на наступний повний місяць. І я не змінився…

Люпинове обличчя спохмурніло, а в голосі відчулася відраза до самого себе. — Я цілий рік збираюся сказати Дамблдорові, що Сіріус — анімаг. Але я й досі не наважився. Чому? Тому, що боюся. Адже це означає зізнатися, що я ще в школі його обманював, та ще й повів за собою інших… а Дамблдорова довіра для мене — то все. Він колись дав мені нагоду вступити до Гоґвортсу, пізніше запропонував посаду вчителя, коли я вже й не сподівався знайти якийсь заробіток. Тож я переконав себе, що Сіріус потрапляє до школи завдяки темним мистецтвам, що їх він навчився у Волдеморта, а те, що він анімаг, не має до цього жодного стосунку.. Отож Снейп до певної міри мав щодо мене рацію…

— Снейп? — Блек чи не вперше відвів погляд від Скеберса і глянув на Люпина. — До чого тут Снейп?

— Снейп, Сіріусе, також тут учителює, — важко відповів Люпин, глянувши на Гаррі, Рона й Герміону. — Професор Снейп навчався разом з нами. Він чинив шалений опір моєму призначенню на посаду вчителя захисту від темних мистецтв. Він цілий рік переконував Дамблдора, що мені не можна довіряти. І в нього були підстави… Розумієте, Сіріус якось утнув з ним таку витівку, що Снейп трохи не загинув, і без мене там теж не обійшлося…

Блек зневажливо пхикнув.

— Так йому було й треба! Він скрізь лазив і винюхував, що ми задумали… домагався, щоб нас вигнали…