Дві вежі

Мене можеш не боятися. Я не візьму цю річ у руки, хоч би вона валялась тут на дорозі, навіть якщо з її допомогою можна врятувати світ і заслужити безсмертну славу. Мене не приваблюють подібні тріумфи, Фродо, син Дрого.

— І Раді Мудрих, і мені вони не потрібні теж, — підтвердив Фродо. — Я б волів триматися подалі від цих справ.

— Є в мене заповітна мрія, — сказав Фарамир. — Нехай на дворі Цитаделі розквітне Біле Дерево і Мінас–Тіріт відпочине від тривог. Нехай відродиться колишній Мінас–Анор, повний квітів і золотих вогнів, веселий і прекрасний, рівний серед рівних, а не пан над невільниками, нехай навіть великодушний пан… Війна неминуча, і потрібно дати відсіч чудовиську, що щирить на нас зуби, але я не люблю ні гострих мечів, ні влучних стріл, ні військової слави. Я люблю те, що захищають воїни: землю нащадків Нуменора. І я волів би, щоб її любили і поважали не від страху перед силою, а за стародавність і вірність, за красу і мудрість… Не бійся мене. Я не прошу довірити мені твої таємниці. Я навіть не стану запитувати, чи близько я підійшов до істини. Якщо ти мені повіриш, я, може, стану тобі в нагоді…

Фродо не відповідав. Він відчув до Фарамира щиросердечну симпатію і ледь не виклав йому усе. Туга та тривога мучили його. Якщо з дев’яти мандрівників уціліли тільки вони з Семом, а це цілком ймовірно, тепер ніхто, крім нього, не знав повною мірою таємну суть його справи. Краще виявитися занадто недовірливим, ніж занадто балакучим. Фродо пам’ятав, як жахливо переродився Боромир, піддавшись звабі Персня — а брати, при всій різниці, були дуже схожі…

Вони довго йшли в легкій, ніжній тіні першої весняної зелені; світло відбивалося від лискучого листя вічнозелених лаврів і гаснуло в пухнастій хвої, над головами пере–свистувалися безтурботні птахи. Сонце гріло та пестило світлі ліси Ітіліену.

Сем до розмови не ліз, хоча прислухався уважно. Співрозмовники жодного разу не згадали Горлума. І це було добре, хоча Сем розумів, що це лише тимчасове умовчання; крім того, чуйні гобітові вуха прекрасно ловили крізь мирне щебетання лісу шурхіт безлічі ніг — Маблунг і Дам–род випередили їх, але зовсім неподалік інші гондорці потай пробиралися до якоїсь загальної мети.

Раптом його немов уколов злісний погляд у потилицю — Сем обернувся і помітив темну фігурку під кущами. «Попередити Фродо чи ні? — розмірковував він. — А може, мені привиділося? Не варто згадувати про це опудало, якщо пан Фродо і Фарамир воліють забути. Шкода, що сам я забути не можу…»

Потроху ліс почав рідіти, а схил покрутішав. Вони завернули праворуч і вийшли на край бурхливого потоку у вузькому яру. Це був той самий струмок, що далеко нагорі витікав із круглого баеейну; тут він розігнався і жваво мчав кам’янистим коритом, перекритим кронами ялівцю і самшиту. На заході виднілася в сонячному серпанку велика низина, зелені луги, а ще далі блищала в променях вечірнього сонця широка стрічка Андуїну.

— Зараз мені доведеться зробити дещо неприємне, — промовив Фарамир, — прошу заздалегідь вибачити. Сподіваюся, ви розумієте, як багато я взяв на себе, порушивши наказ, — не відрубав вам голів і навіть не велів зв’язати. Але звідси починається така стежка, куди навіть нашим союзникам роханцям не можна ступати інакше, як із зав’язаними очима. Отже, не ображайтеся.

— Воля твоя, — відповів Фродо. — Так чинять навіть ельфи: з пов’язкою на очах нас привели до прекрасного Лоріену. Гном Гімлі дуже розсердився, а гобіти стерпіли.

— Я вас поведу зовсім не в Лоріен, — мовив Фарамир, — і дуже радий, що ви погоджуєтесь самі: мені не хотілося б застосовувати силу…

Він тихо свиснув, і негайно з заростей з’явилися Дамрод і Маблунг.

— Зав’яжіть гостям очі, — велів Фарамир, — щільно, але не боляче. Руки не в’язати, вони дали слово не підглядати. Я вірю, що вони і без пов’язки замружилися б, але очам властиво мигати, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно, не покалічте!

Гобітам зав’язали очі зеленими хустками, накинули на голови каптури. Потім Маблунг узяв за руку одного, Дамрод — другого і обережно повели кудись вниз; стежка ставала дедалі крутішою і де–не–де так вужчала, що доводилося йти вервечкою; тоді проводирі ставали позаду і направляли гобітів, поклавши їм руки на плечі. У найнебезпечніших місцях їх переносили на руках. Праворуч все голосніше шуміла вода. На якійсь площадці вони зупинилися, і провідники кілька разів покрутили гобітів так, що вони зовсім втратили напрямок, потім трохи піднялися^ звідкілясь повіяло холодом, а шум води вщух. Тоді воїни знову підхопили гобітів на руки і понесли, начебто по сходах, кудись униз, униз, потім круто завернули. Вода зашуміла знову, дуже голосно і близько, оточуючи їх звідусіль, на щоках осів прохолодний вологий пил. Нарешті їх поставили на землю і Фарамир сказав десь за їхніми спинами: