Дві вежі

— Зніміть пов’язки!

Очманілі гобіти довго моргали. Вони стояли на мокрих, обточених водою каменях на порозі арки, витесаної в скелі, а перед ними висіла прозора водяна завіса — так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід, і блискітки низьких променів сонця грали райдугами у воді, начебто митецька рука ельфа погаптувала завісу самоцвітами.

— Таке побачиш тут тільки в передзахідний час, — сказав Фарамир, — це вам нагорода за терпіння. Рідко який чужинець може похвалитися, що бачив водоспад Західної Веселки, Еннет–Аннун, найпрекрасніший з водоспадів Ітіліену, країни тисячі джерел. Прошу вас, заходьте.

Сонце сховалося, веселка згасла. Гобіти переступили поріг і опинилися в просторій, грубо обтесаній печері з нерівним, низьким склепінням. Кілька смолоскипів давали неяскраве світло. Тут вже зібралося багато людей, і вони ще надходили по двоє, по троє через вузькі двері, ледве помітні в далекому куті. Коли очі звикли до напівтемряви, гобіти зрозуміли, що печера набагато більша, ніж спершу здалося, і повна запасів зброї та провіанту.

— Ось наш притулок, — сказав Фарамир. — Не дуже тут багато усіляких зручностей, але сухо і є чим підживитися. Цілком можна провести ніч, хоч вогонь розпалювати не будемо. Колись по цих ходах текла вода; наші будівельники зуміли відвести джерела на верх скелі, і тепер вода падає з удвічі більшої висоти, а всі підходи до печер замуровані. Залишилися лише два виходи — коридором, де ми з вами пройшли, і через арку під водоспадом, але там на споді, під водою, стирчать гострі, як ніж, уламки скель. А зараз відпочивайте, поки нам приготують повечеряти.

Гобітів провели в тихий куточок і вказали на зручну низьку лежанку; люди діловито снували по печері: висували складні столи, розставляли простий, але красивий посуд — миски, тарілки і чаші з глини або виточені з самшиту. Було лише кілька ковшів та тарілок з бронзи, а на головному столі, перед капітаном, поставили срібний келих. Фарамир зустрічав кожного, хто приходив; усі, кому наказали переслідувати харадримів, уже зібралися, останніми поверталися розвідники, що залишалися до вечора уздовж дороги. Усіх харадримів вдалося наздогнати, але оліфанта більше ніхто не бачив. Околиці здавалися спустілими, ніде ні сліду.

— Що бачив, Анборне, що чув? — запитав Фарамир одного з розвідників.

— Все тихо, капітане. Орків немає. Зате мені зустрілася дивовижна тварина… Правда, може, й привиділось. У темряві усі предмети розростаються. Може, просто білка чи тхір пробіг.

Сем насторожився.

— Якщо білка, то чорна і безхвоста, — вів далі Анборн. — Розумієте, ковзнула тінь і сховалася за деревом, а коли я підійшов ближче, воно полізло по стовбуру нагору, немов білка. Ви не веліли бити лісову живність без потреби, і я стріляти не став. Тим більше, що у присмерку годі й поцілити. Про всяк випадок повартував під деревом, але нічого не помітив і пішов далі. З дерева мені вслід начебто засичав хтось. Може, в тіні Безіменного прижилася яка–небудь звірина з Чорнолісся? Подейкують, нібито там водяться великі чорні білки.

— Може, і так, — відповів Фарамир, — але це погана ознака. Нам не вистачало ще прибульців з Чорнолісся!

Сему здалося, що при цих словах Фарамир скоса глянув у їхній бік. Фродо не оглянувся; він мовчазно, байдуже дивився на миготливе полум’я смолоскипів і зненацька задрімав під приглушений гомін гондорців.

Сем не знав: вірити Фарамиру чи не вірити? Красиві слова — не обов’язково від чистого серця… Сем зітхнув. «Дали б мені поспати тиждень, і то мало. Навіщо сторожити? Як щось трапиться, я один, а цих молодців он скільки, хіба мені з ними впоратися? Ох, Семе Гемджи, така вже твоя доля: вартуй, поки живий…»

Сон відступив. Під аркою сутінків змінився на пітьму, тепер тільки невгамовний плескіт нагадував про водоспад. І він так добре присипляв… Сем руками підтримував повіки, щоб не злипалися.

Тим часом гондорці засвітили ще півдюжини смолоскипів, викотили барило вина, розпакували скрині з їжею. Люди підходили до арки, набирали води у фляги, мили руки. Фарамиру піднесли мідний таз і білий рушник.

— Розбудіть гостей, — звелів він, — допоможіть їм умитися. Час до столу.

Фродо сів на лежанці, потягнувся, зітхнув. Рослий воїн, вклонившись, подав Сему казанок з водою. Сем зніяковів: він не звик, щоб йому прислужували.

— Поставте це, будь ласка, на підлогу, — попросив він. — Так нам обом буде зручніше.