Дві вежі

— Мітрандір! — гукнув ельф. — Мітрандір!

— Бачиш, я ж одразу сказав, що, зустріч буде приємною, — відгукнувся старий. — Вітаю, Леголасе!

У цілковитому збентеженні друзі мовчали. Волосся старого було сліпучо–білим. Очі під високим лобом ясно й гостро блищали…

Першим; отямився Арагорн.

— Гандадьфе! Яке затьмарення найшло на нас?

Гімлі осів на коліна й закрив очі руками.

— Гандальф, — повторив маг, наче згадуючи забуте. — Так мене звали — Гандальф.

Він спустився зі скелі і знову натягнув старий плащ.

— Так, — сказав він колишнім, добре знайомим голосом. — Можете звати мене Гандальфом. Встань, дорогий Гімлі! Ти ні в чому не винний. Ваша зброя, дорогі мої, не може мені зашкодити. Подумати лишень — ми знову разом!

Він поклав руку на голову гнома, той подивився йому в очі й засміявся:

— Гандальфе! Отже, тепер ти ходиш у білому?

— Так, тепер я Білий. Ну, розповідайте. Я пройшов вогонь та глибоку воду — одне забув, іншому навчився… Тепер я спостерігаю за найдальшою далечиною, а те, що поблизу, не встигаю помітити. Розповідайте ж!

— Ти не договорив про гобітів, — сказав Арагорн. — Ти їх знайшов? З ними все гаразд?

— Ні, я їх не знайшов, — сказав Гандальф. — Темрява лежала над Прирічним Узгір’ям, орел нічого не довідався про те, як їх полонили.

— Орел! — вигукнув Леголас. — Три дні тому я бачив орла високо в небі над хребтом Емін–Мейл!

— Це був Гваїхор, Вітробій, той самий, що колись визволив мене з Ортханку, — кивнув Гандальф. — Я послав його на розвідку до Андуїну. Око в нього по–справжньому орлине, але не все можна розгледіти в гірських тіснинах та в густому лісі. Орки діяли швидко, а я був зайнятий… Фродо ледь–ледь не відкрився оку Ворога. Він встояв, та довелося йому трохи допомогти: якраз у ту пору я піднявся в гори й сяк–так утримав тінь Чорної Вежі. Увесь вичерпався, сил більше ні на що не лишилося…

— Отже, ти стежиш за Фродо! — повеселішав Гімлі. — Що з ним, як його справи?

— Про це, мабуть, поки що помовчимо. Він уник великої небезпеки, але вона не остання на його шляху. Фродо вирішив іти один до Мордору та йде туди. Більше нічого не скажу вам.

— Наскільки ми знаємо, — тихо сказав Леголас, — Сем вирушив із ним.

— Та що ви? — просяяв Гандальф. — Ото новина! Гарно, пречудово! Геть важкий тягар з моєї душі! Ну, а що ж з вами було? Сідайте й розповідайте все підряд.

Друзі сіли в коло на камінні, і Арагорн почав розповідь. Гандальф сперся ліктями об коліна, прикрив очі й слухав, не перериваючи, не перепйтуючи. Коли Арагорн дійшов до загибелі Боромира, Гандальф глибоко зітхнув:

— Ти сказав не все, про що знаєш чи здогадуєшся, Арагорне. Бідолашний Боромир! І за ним я не зміг простежити… Важке випробування випало гордому лицарю. Недарма Галадріель застерігала мене, що Боромир під загрозою. І в се ж він гідно пройшов це випробування. Стали в нагоді молоді гобіти — допомогли Боромирові перемогти… Вони ще не таке зроблять, ці двоє! Доля занесла їх до Фангорну, і вже весь ліс схвильований. Два дрібненьких камінчики, падаючи на осип, породжують руйнівну лавину. Вітер змінився. Ще буде буря, але вітер уже змінився. Не варто було б Саруманові блукати далеко від своєї вежі, коли трощаться запори!

— Щонайменше в одному ти анітрохи не змінився, — зазначив Арагорн. — Усе так само говориш загадками…

— Нічого схожого! Просто я говорю вголос сам із собою: здавна прийнято звертатися до мудрішого з присутніх. Іншим довелось би довго розтлумачувати, а це нудно…

Він подивився на Леголаса й Гімлі та жартома підморгнув:

— Хто старший, той і мудріший, — у тон йому сказав Арагорн. — Але я вже не молодий, навіть для свого племені, яке живе досить довго. Може, поставишся поблажливо до мене?

— Ну, що ж… — задумливо протягнув Гандальф. — Добре, спробую коротко розповісти, як, на мою думку, йдуть справи. Ворог, мабуть, знає про те, що Перстень мандрує, й несе його гобіт. Знає він також, скільки нас вийшло з Рівенделла та до яких народів ми належимо. Намірів же наших він до цього часу ще не розгадав. Він припустив, що ми йдемо до Мінає–Тіріта — так він сам вчинив би на нашому місці, наша присутність там завдала б його моці помітної шкоди. Він стривожений: якщо хтось, маючи Перстень, оголосить йому війну, то зможе скинути його та посісти його місце. Ворогу й на думку не приходить, що ми прагнемо знищити його, ніким не замінюючи. І навіть у жахливих снах йому не ввижалося, що ми прагнемо знищити Перстень. Легко зрозуміти, що в цьому вся наша надія на успіх, бо Ворог, побоюючись нападу, сам поспішив розпочати війну: тому, хто першим вдарить досить сильно, може й не знадобитися другий удар. Відтак Ворог рушив свої давно підготовлені сили раніше, ніж збирався. І перемудрив. Якби він цими силами зміцнив межі Мордору, якби увесь свій лихий талант спрямував на захоплення Персня — нам не було б на що сподіватися. І Перстень, і його Хранитель швидко опинилися б у його руках. Однак Ворог очей не зводить з Мінас–Тіріта… Він вже знає, що послані нам навздогін загони розбиті. Персня вони не знайшли. Гобітів теж не захопили. Якби це трапилося, для нас би не залишалося ніякої надії. Не слід ятрити душу думками про те, яких випробувань зазнала б у Чорній Вежі вірність гобітів. Але досі ворогу не вдалося нічого. І за це слід дякувати Саруманові.