Дві вежі

— Чого вам треба? — благодушно спитав хазяїн Ортханка. — Чому ви порушуєте мій спокій? Не маю ані хвилини відпочинку, ні вдень, ні вночі!

Він говорив тоном людини, яку незаслужено образили, — немов добрий дідусь вичитує коханих онуків, що розбудили його після обіду!

Ніхто не помітив, як та звідки вийшов Саруман. Він зупинився біля Грат балкона, загорнутий у широкий переливчастий плащ. Лице Сарумана — вузьке, гостре, з темними, глибоко посадженими очима, високим чолом, темною з сивиною бородою — мало вираз ввічливої нудьги.

— І схожий, і не схожий, — пробурмотів Гімлі.

— Принаймні двох з вас я знаю на ім’я, — сказав Саруман з тою ж лагідністю. — Гандальфа я знаю вельми близько і розумію: не за допомогою чи порадою з’явився він. Але тебе, Теодене, володарю Рохану, вважають шляхетним! О достойний сине тричі славетного Тенгіла, чому ти приїхав так пізно? Я гаряче жадав зустрітися з тобою, мов з другом, застерегти від підступних порадників… Невже все загублено? Незважаючи на завдані образи — на жаль, твої люди також до цього причетні, — я готовий врятувати тебе, зберегти від загибелі, що стане неминучою, якщо ти не звернеш з того шляху, який зараз обрав. Повір, тільки я можу тобі допомогти!

Теоден зібрався був відповісти, але передумав. Він глянув у непроникливі очі Сарумана, потім, розгублений, озирнувся на Гандальфа, шукаючи підтримки. Але Гандальф мовчав незворушно, терпляче очікуючи чогось. Люди з почту Теодена захвилювались; слова Сарумана сподобались їм. Гандальф ніколи не звертався до ярла так красиво, так велично, він поводився з ним зневажливо… Тінь лягла на їхні прості душі, страх перед загибеллю рідного краю, перед Гандальфом, який штовхає у безодню… Тільки Саруман несе світло та надію! Люди затерпли у тяжкому мовчанні. І тут заговорив Гімлі, син Глоїна, поклавши руку на бойову сокиру:

— Чаклун перекручує слова навиворіт! Невже ви не втямили? «Допомогти» саруманівською мовою — це згубити, а «врятувати» значить розтерзати. Але ми не жебракувати сюди прийшли!

— Тихше, тихше, — голос Сарумана на мить втратив всю солодкість. — Я поки не звертаюсь до тебе, Гімлі, сине Глоїна. Батьківщина твоя далеко, наші справи тобі зовсім чужі, хоч ти мимоволі і встряй до них. Я не стану осуджувати твої вчинки, втім вельми мужні. Але прошу не втручатися, поки я розмовляю з правителем Рохану, моїм сусідом і недавнім другом. Отже, Теодене: чи бажаєш ти миру між нами, допомоги, одвічної мудрості? Забудьмо взаємні образи, і нехай наші краї розквітнуть ще пишніше, ніж раніш!

Теоден знов нічого не відповів. Замість нього заговорив Еомер.

— Опам’ятайся, правителю! Ось та пастка, про котру нас попереджали. Чи для того ми билися й перемогли, щоб дати ошукати себе старому брехуну, чий отруйний язик змащений медом? Погляд у нього лисячий, та вовча думка! Вовк, якого оточили гончаки, говорив би теж саме! Чи личить тобі радитись з цим вбивцею? Згадай Теодреда, згадай свіжі кургани, згадай могилу Гамана у Хельмовім Яру!

— Якщо вже мова зайшла про отруту, то де ж ти, щеня, узяв стільки? — засичав Саруман, впиваючись в Еомера темними очима, що спалахнули люттю. — Але не будемо відволікатись, — зразу додав він з тою ж улесливістю. — Кожен має своє місце, Еомере, сине Еомунда. Тобі личить вершити подвиги на війні. Вбивай, кого тобі накаже твій володар, хвала тобі за це та честь, але політика не для тебе. Можливо, коли ти сам станеш правителем, то збагнеш, з якою обачністю треба вибирати друзів. Ви виграли битву, але не всю війну. Не вам нехтувати мудрістю Сарумана й міццю Ортханка заради ненадійного союзника! Хтозна, чи не підступить завтра ліс–убивця також і до вашого порога? Ліс безглуздий та вередливий і людей не любить! А я — невже я заслуговую на ім’я вбивці, Теодене, лише тому, що твої уславлені воїни загинули у бою? Раз ти почав війну зі мною — і зовсім даремно, адже я цього не хотів! — невже могло обійтись без жертв? Невже Еорлинги самі не воювали, не приборкували непокірних? А потім з багатьма колишніми супротивниками складали мирні угоди, і все виходило на краще! Ще раз питаю, Теодене: чи хочеш миру та союзу? Вирішуй — все залежить від тебе!

— Миру ми прагнемо, — промовив нарешті Теоден здавленим голосом. Люди почту схвально загули, але ярл застережно здійняв руку. — Ми прагнемо миру, — повторив він вже спокійно. — І ми його одержимо, коли розіб’ємо тебе та викоренимо всі замисли твої та твого зловісного пана, котрбму ти готовий віддати нас усіх. Ти брешеш, Сарумане, ти розтліваєш душі людські! Ти простягаєш до мене руку, але я бачу пазурі Мордору. Хоч би ти був удесятеро мудріший; і тоді не мав би права вертіти мною та моїм народом заради власної вигоди. Війну розв’язав ти, і всієї твоєї виверткості не вистачить, щоб довести її справедливість: досить згадати про спалені ниви та сади Західного Долу, про безвинно знедолені родини, про загибель дітей! Твої м’ясники порубали вже мертве тіло Гамана біля воріт Гірського Рогу… Я укладу мир, лише коли ти висітимеш у вікні своєї вежі на міцній мотузці, щоб стерв’ятникам, твоїм улюбленцям, було чим підживитися! Така моя відповідь. Я лише незначний нащадок великих мужів, але руку твою цілувати не стану. Шукай собі інших слуг. Твій голос втрачає силу, Сарумане!