Дві вежі

Роханці, немов розбуджені від солодкого сну, з подивом вирячились на Теодена. Саруман, давши волю непогамованій злості, перегнувся через перила, немов хотів ударити ярла своєю патерицею.

— Шибеники, мерзотники! — засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною.

— Прислухаєтесь до маячіння діда, що втратив на старість розум! Що таке двір Еорла? Халабуда, де пиячать у чаду та кіптяві недотепи, що знаються тільки на конях, а їхні шмаркататі байстрюки повзають по підлозі з собаками! На всіх вас вже давно зашморг чекає! І зашморг цей вже накинутий, тепер залишається тільки затягти його!

Він перевів подих і погамував свій гнів. Холоднокровність швидко поверталась до Сарумана.

— Якщо добре подумати, навіщо возитись, витрачати час на умовляння? Адже ти мені зовсім не потрібний, Те–одене, з твоєю бандою зарізяк, які готові втекти при першому ж натиску! Я дуже добросердий, тому й запропонував тобі дар, що перевищує міру твоїх заслуг та розуму. Нині я повторив пропозицію, щоб порятувати тебе та твій мізерний народець, а мені за це віддячують наклепом та хвальбою! Хай буде так. Повертайся ж, звідки прийшов.

Як це сумно, Гандальфе! Важко мені бачити тебе у такому товаристві! Твій розум глибокий, тонкий, очі бачать далеко. Невже ти й зараз не бажаєш послухатись мене?

Гандальф стрепенувся, підніс голову:

— Ти можеш додати щось нове до нашої попередньої розмови? Може, ти готовий відмовитись від того, що казав тоді?

— Відмовитись? — здивувався Саруман. — Адже я намагався навести тебе на розум задля твого ж добра! А ти й вислухати не захотів. Ти пишаєшся собою, тобі досить власного розуму. Але не спотворюй моїх добрих намірів! Тоді я так жадав переконати тебе, що спересердя втратив терпіння. Я дуже жалкую, що так сталося, і щиро готовий просити пробачення. Я не бажав і не бажаю тобі зла, хоч ти й зв’язався з бандою невігласів та насильників. Інакше й бути не могло, бо ж ми обоє — члени найстарішого, найславетнішого братства у всьому Середземні! Нам слід дружити. Разом ми зможем вилікувати недуги світу. Невже ми станемо озиратися на нікчемних? Ми домовимось, чи не так? В ім’я загального блага я згоден забути колишній розбрат та прийняти тебе у своїй оселі. Прошу — увійди, двері Ортханка відкриються перед тобою!

Слова ці, сказані з надзвичайною силою, глибоко вразили всіх. Але настрій тепер запанував новий. Добрий правитель вичитував заблудлого, але шанованого підданого. Всіх інших ця розмова не торкалася, вони слухали, як погано виховані діти або дурні слуги ловлять з–за дверей окремі слова з бесіди дорослих, намагаючись здогадатись, як це відіб’ється на їхньому житті. З особливої глини виліплені два благородних мага, два поважних мудреці. Не дивно, якщо вони вирішать укласти союз. Гандальф увійде до Сарумана, щоб радитися про величні справи, незбагненні для невтаємничених. Двері зачиняться, і треба буде ждати, коли їх сповістять, яке покарання на них чекає. Навіть у Теодена промайнула думка: «Гандальф залишить нас, і ми загинемо».

Але Гандальф зненацька розсміявся, і чари розвіялись як дим. Полуда спала з людських очей.

— Гей, Сарумане, Сарумане, — промовив він крізь сміх. — Ти зайнявся не своїм ділом! Тобі б стати за блазня при якому–небудь королі, заробив би собі хліб та пошану, передражнюючи його придворних! Ти вважаєш, — додав він, погасивши посмішку, — ми зрозуміємо один одного? Але я й так бачу тебе наскрізь. Я краще пам’ятаю твої слова та справи, ніж тобі хотілось би. Затримавши мене, ти був тюремником на службі у Мордору — адже туди я мав попасти, чи не так? Хто одного разу врятувався з Ортханка через дах, повинен добре все зважити, перш ніж увійти туди через двері. Ні, я не прийму твого запрошення. Востаннє питаю тебе: чи не спустишся до нас? Ізентард, як бачиш, виявився не таким міцним, як ти уявляв. Саме так можуть підвести й інші сили, на які ти розраховував. Залиш неправедний союз, звернись до нас, поміркуй, Сарумане!

Лице Сарумана потемніло, потім смертельно зблідло. Звична маска зрадила його, і всі помітили, що чародій не наважується ані залишитись у вежі, ані вийти з неї. Якусь мить він вагався, але пиха та ненависть взяли верх.

— Беззбройний до розбійників не вийде! — процідив він крізь зуби. — Я й звідси все прекрасно чую. Я не вірю тобі, Гандальфе. — Голос його звучав гостро й холодно. — Щоправда, лісові боввани сховались, але я знаю, що ці туподуми діють за твоїми вказівками!