Дві вежі

— Ну що ж, — сказав Гандальф. — Одну справу зробили. Тепер треба відшукати Древеса та розповісти йому, чим скінчилось.

— Він і сам здогадається, — сказав Меррі. — Чи можна було ждати іншого кінця!

— Сподіватись можна завжди. Бува, що й пушинка переважить гору. Я мусив поговорити з Саруманом: по–перше, хотів переконатись, що голос його втрачає силу. Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По–друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам… Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон…

— А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? — спитав Пін.

— Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець… Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови…

З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик.

— Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, — закінчив Гандальф. — Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються…

Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота.

Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.

— Пам’ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів? — звернувся до Древеса Гандальф. — Ось вони, знайомтесь.

Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:

— Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс…

— Такий він і нині, — сказав Леголас. — І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном…

Очі Фангорна розчулено зблиснули:

— Сподіваюсь, що твоє бажання здійсниться раніше, ніж гори постаріють.

— Якщо живий буду, обов’язково завітаю до тебе, — сказав Леголас. — Ми з другом ще у Хельмовому Яру домовились удвох побувати у Фангорні. Ти не проти?

— Будь–який ельф буде бажаним гостем для нас.

— Мій друг — не ельф. Це Гімлі, син Глоїна.

Гімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з–за пояса, з гучним стукотом впала на землю.

— Хм–хм, — пробурмотів Древес. — Гном, та ще й з сокирою! Хм–хм… Я шаную ельфів, але ти занадто багато від мене хочеш. Яка дивна дружба!

— Може, вона й здається дивною, — сказав Леголас, — але доки Гімлі живий, я без нього не прийду до тебе. Цей гном при Гірському Розі відрубав своєю сокирою сорок дві орчих голови!

— Хо–хо! Це інша справа, — закивав головою Фангорн. — Це мені подобається. Ну, що буде, те й буде, не станемо квапити події. Зараз нам час прощатись. Уже вечоріє, а Гандальф намагався виїхати завидна, та й Теоден поспішає додому.

— Час настав, — підтвердив Гандальф. — Мені доведеться забрати в тебе брамників, Древесе. Вже постарайся якось обійтись без них!

— Як–небудь, — гучно зітхнув Древес. — Але мені їх буде бракувати… Я щось став поспішний, мабуть, старію — ми так мало знайомі, а я вже встиг прив’язатися до них… Правда, я вже багато років не зустрічав нічого нового під сонцем, аж ось з’явились вони, гобіти. Тепер у Фангорні будуть пам’ятати про них. Я вніс нові рядки до Великого Переліку, ось послухайте:

• Енти, ровесники гір земнородні, —
• Воду що п’ють і блукають просторо;
• Гобітів діти поїсти охочі,
• Крихітки милі, веселий народець…

Дружба наша не зів’яне, доки зеленіють дерева навесні! Будьте здорові! А якщо в себе на батьківщині почуєте щось нового… Ну, ви розумієте, що я маю на увазі… — дайте знати. Чомусь мені здається, що наші жінки знайшли собі притулок саме у Гобітанії… А якщо буде можливість, приїжджайте погостювати.

— Обов’язково! — разом відповіли Пін та Меррі і поспішно відвернулись, ховаючи очі.

Древес подивився на них, похитав головою й звернувся до Гандальфа:

— Отже, Саруман не бажає покидати Ортханк? Нічого іншого я й не ждав. Серце його згнило, мов у трухлявого уорна. Але якщо подивитись на це з іншого боку, я теж, якби трапилося лихо з моїм лісом, нікуди не пішов би, поки залишалась хоч якась шпарина, де сховатись.