Дві вежі

Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.

— Змило б мене, як тріску, — промовив Фродо. — Добре, що мотузка знайшлася!

— Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, — покаявся Сем. — Пам’ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому… «Вона не один раз вам придасться», — казали вони… здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!

— Шкода, що я не додумався взяти ще один, — сказав Фродо. — Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?

Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:

— П’ять, десять, двадцять… добрих тридцять ліктів буде.

— Невже? Хто б міг подумати!

— Ого! — засміявся Сем. — Ельфи — це такий народ… Чудовий народ! Гляньте — на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м’яка, легка! Чудовий народ, одне слово!

— Тридцять ліктів, — задумливо повторив Фродо. — Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.

— Дощ ущухає, — сказав Сем. — Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих… Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.

— Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!

Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір’я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну — це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно–синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.

— Як приємно дивитися і бачити! — мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. — Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки — нічогісінько не бачив, доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.

— Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?

— Обв’яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з’їду теж. Зі мною вже все гаразд…

— Добре, — відповів Сем без особливого ентузіазму. — Двічі не вмирають…

Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.

Однак спуск виявився не таким вже й страшним. Сем ласкаво погладжував м’які, теплі пасма мотузки — її сяйво надавало йому наснаги. Тільки в одному місці скеля пішла з–під ніг крутим укосом, і Сем завис на сріблястій нитці, мов павучок–сінокосець. Але Фродо відпускав мотузку обережно, й усе обійшлося. Сем дуже боявся, що довжини не вистачить і він застрягне між небом і землею, але у Фродо залишалося ще три–чотири витки на лікті, коли Сем гепнувся на осип біля підніжжя хребта і вигукнув: «Готово!» Фродо почув, але розгледіти друга не міг — сірий ельфійський плащ сховав Сема в сутінках.

Спуск Фродо зайняв трохи більше часу. Він обмотав мотузку навколо пояса, перевірив міцність кріплення і рушив помаленьку, намагаючись не з’їжджати, а йти по крутому схилу, все ж таки не дуже довіряючись тонкій і м’якій мотузці. Але і він вдало приземлився.

— Оце так впоралися! Прощавай, Емін–Мейл! Хтозна, чи не нудьгуватимемо ми незабаром за твоїм твердим грунтом?

Однак Сема поглинули інші турботи.

— Роззява! Дурень! — гірко завів він, задерши голову. — Справжній тюхтій! Ми оце тут, а мотузочка наша прив’язана нагорі! Забезпечили зручності для підлого Горлума… Ще тільки не додумалися залишити покажчик: «До гобітів сюди»! Так я і знав: без ложки дьогтю не обійдеться, дуже вже гладко усе зійшло…

— Ну, якщо тобі відомо, як спуститися по мотузці, згортаючи її за собою, можеш віддати звання Дурня і Роззяви мені, — мовив Фродо. — Залізь назад, відв’яжи і давай!

Сем розгублено почухав потилицю.

— Прошу вибачити, я так не вмію. Але як же мені шкода кидати таку корисну штуку!

— Сем погладив звисаючий кінець мотузки і злегка смикнув. — Адже вона лоріенська. Може, сама Галадріель сплела її…