Дві вежі

Він сумно махнув рукою і смикнув — на прощання.

На превеликий подив гобітів, Сем відразу повалився горілиць, а мотузка зісковзнула і лягла акуратними петлями у нього на грудях. Фродо пирснув:

— І хто це в нас так чудово в’яже вузли? І кому це ми довірили своє дорогоцінне життя!

— Не стану сперечатися, лазити по горах не вчений, — образився Сем. — Але щодо мотузкової справи — даруйте! В нас це сімейна справа. Мій дід був канатним майстром і дядько Енді теж: вже я знаю, як в’язати вузли!

— Виходить, перетерлася десь на гострій крайці.

— А ви подивіться на кінчик, — заперечив Сем. — Жодна ниточка не розкуйовдилася. Не та робота, щоб перетерлася!

— Тоді — на жаль! — вся справа у вузлі. Сем похитав головою.

— Кажіть, що хочете, пане Фродо, а я присягнуся: вона сама спустилась, коли я покликав!

Він ретельно змотав мотузку і сховав у мішок.

— Ну, не будемо сперечатися, трапилося — і добре, — погодився Фродо. — Краще подумаємо, як нам далі бути. Вже ніч. Дивись, які зірки!

— Подивишся — і легше стає, — підхопив Сем. — Зірки про ельфів нагадують. А місяць підріс, чи не так?

— До повні ще днів п’ять, — сказав Фродо. — Як же ми підемо по болотах при світлі півмісяця?

Вони пройшли уздовж гірської гряди на схід. Сем раз у раз обертався: западина, з якої вони почали шлях, чітко вирізнялася на сірому схилі.

— Дуже добре, що мотузку забрали, — радів він. — Нехай цей вилупок спробує пострибати з камінця на камінець!

Від підніжжя гір до рівнини тяглося пустище, завалене кам’яним мотлохом; все було моїфе і слизьке після дощу. Не минуло і години, як шлях гобітам перетнула канава, на дні якої дзюрчала вода. Не широка, не вузька, але гобіти не наважилися стрибати в темряві. Ліворуч канава збігала до гір, так що туди шляху не було, принаймні до ранку.

— А може, попрямуємо уздовж канави на південь? — запропонував Сем. — Підшукаємо затишний куточок або навіть печеру?

— Гаразд, — відповів Фродо. — Я жахливо втомився, в мене вже ноги мліють. По рівній доріжці йшов би собі і йшов, а отут…

Поворот на південь нічого не дав. Укритися було ніде, гори ставали і вищими, і крутішими. Нарешті, зовсім знесилені, гобіти просто опустилися на землю під великим каменем, що стирчав, мов палець. Сон долав їх, вони зіщулилися, пригорнулися один до одного і ніяк не могли побороти сонливість.

У мутнім світлі схили Емін–Мейлу здавалися сірим килимом з чорним візерунком тріщин і проваль.

— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, струснувши головою, — ось тобі моя ковдра, спи, а я прогуляюся, повартую… Ох, що це?

Він схопив Сема за рукав:

— Ти бачиш? Нагорі, на схилі?

— Тесе! — перелякано прошепотів Сем, — Це він, Горлум, змія підколодна! А я ж сподівався, що не злізе… Диви, повзе, вужем в’ється!

По стрімкій і зовсім гладкій стіні спускалася якась темна дрібна істота, розчепіривши усі чотири кінцівки. Його спритні пальці намацували такі опори, що жодному гобіту годі й помітити; збоку здавалося, немов він просто клеїться липкими лапами до скелі, мов величезна хижа муха. Істота повзла головою донизу, винюхуючи дорогу. Зрідка вона підіймала голову і крутила нею на всі боки; тоді гобіти бачили два блідих мерехтливих вогники — очі Горлума.

— Як на вашу думку, чи він бачить нас? — запитав Сем.

— Хто його знає, — ледь чутно відгукнувся Фродо. — Мабуть, не бачить, але чує. Нас і друзі у цих плащах не помітили б. Я сам тебе за два кроки майже не бачу. А цей тип до того ж не зносить ні сонця, ні місяця.

— Чого ж він лізе відкритим місцем?

— Цить! — попередив Фродо. — Може, він нас носом почув. А ще він Має чудовий слух, а ми ж, коли спускалися, репетували як навіжені. Нічого дивного…

— Ох і набрид же він мені, — зітхнув Сем. — Гірше гіркої редьки. Терпець мені увірвався — все одно він нас угледів. Ось як потрапить він до моїх рук, я вже йому скажу пару компліментів!

І Сем, накинувши на голову каптур плаща, безшумно підібрався до підніжжя гори.

— Обережно! — сказав Фродо, йдучи слідом. — Не злякай його. Він небезпечніший, ніж здається…

Гобіти причаїлися у затінку; чорна липуча тварина вже здолала три чверті шляху.

Вже було чутно сопіння і подих зі свистом, і скрипливий шепелявий голос.

— Шша! Тихш–ш–е, мій дорогесесенький! Не квапеся, не поспішшай. Не треба ззвертати ссобі в’яззочки горр–лум, гор–р–лум! — він підніс голову, заморгав і швидко замружився. — Сстрашшне севітло! Видивляєтьсся тебе, моє ззолотце, шшпигує, селіпить тобі очки. Де мій ескарб, моя кошштовність? Кошштовність наш–ша, нашша, ми її відберемо. Злодії, злодії, бридкі поганцці… Де вони сесхо–валисесь з тобою? Щоб їх ескрутило!