1Q84. Книга друга

Що робити?

Аомаме не знала, що робити. Поклала бінокль на коліна й міцно — так, що аж нігті вгризлися у шкіру, — стиснула обидві руки. Стиснуті кулаки дрібно тремтіли.

Що робити?

Вона чула, як шалено дихає. Здавалося, що зненацька її організм розривається зсередини надвоє. Одна половина намагалася сприймати той факт, що Тенґо перед її очима. А друга відмовлялася його сприймати й відштовхувала від себе бозна-куди. Переконувала себе, що така річ неможлива. Обидві сили, діючи в різні сторони, шалено змагалися в її душі. Пробували потягнути її кожна у свій бік. Здавалося, ніби от-от м'язи порвуться, суглоби розпадуться, а кістки поламаються.

Аомаме хотіла побігти до дитячого парку, піднятися на дитячу гірку і заговорити з Тенґо. Та що вона йому скаже? Все-таки вона видушить із себе якісь слова. «Мене звати Аомаме. Двадцять років тому я потиснула вам руку в аудиторії початкової школи міста Ітікава. Ви пам'ятаєте?»

Можна так сказати?

Мабуть, можна придумати щось трохи краще.

Інша її половина скомандувала: «Сиди тихо на веранді! Ти вже нічого не можеш. Хіба не так? Ти вчора ввечері уклала угоду з лідером. Жертвуючи власним життям, ти рятуєш Тенґо. Продовжиш його життя на цьому світі. Такий зміст угоди. Вона вже укладена. Лідер уже на тому світі, а ти погодилася віддати своє життя. Тож яка користь з того, що ти зараз зустрінешся з Тенґо й розкажеш йому якусь казку? А якщо він тебе не пам'ятає або пригадає як нещасну богомільну дівчину, то що ти збираєшся робити? Якщо так станеться, то в якому душевному настрої ти вмиратимеш?».

Від таких думок її тіло заціпеніло й дрібно, нестримно задрижало. Здавалося, до самих кісток її пройняло щось схоже на крижаний озноб під час страшної застуди. Якийсь час вона, обхопивши себе руками, тремтіла від цієї холоднечі, але не відривала очей від Тенґо, що сидів на дитячій гірці, поглядаючи на небо. Видно, побоювалася, що як відірве їх, то він кудись зникне.

їй кортіло опинитися в його обіймах. Відчути всім тілом пестощі його великих рук і його тепло. «Хочу, щоб він зігрів мене, — думала вона. — Хочу, щоб забрав від мене крижаний холод у тілі. Хочу, щоб проник у мене й сильно розворушив лоно. Ніби розмішуючи какао ложкою. Повільно, до самого дна. Якби він це зробив, то я готова відразу навіть умерти. Справді».

«Та чи справді так було б? — міркувала Аомаме. — Можливо, я тоді відхотіла б померти. А бажала б усе життя бути разом з ним. І тоді рішучий намір померти, може, випарувався б, як роса від ранкового сонця. А можливо, я захотіла б убити його. Спочатку застрелити його з пістолета фірми «Heckler & Koch», а після того пустити й собі кулю в лоб». Вона зовсім не знала, що станеться і що вона вчинить.

Що робити?

Аомаме не могла вирішити, що ж їй робити. Гарячково дихала. Різноманітні думки приходили на зміну одні одним і розминалися. Вона не могла зібрати їх докупи. Не знала, що правильне, а що — ні. Тільки одне розуміла: що хоче опинитися в його дужих руках. А що буде потім, її не цікавило. Нехай це визначить Бог або диявол.

Нарешті Аомаме зважилася. Зайшла у ванну кімнату й витерла рушником залишки сліз на обличчі. Стоячи перед дзеркалом, швиденько поправила волосся. її обличчя справляло на неї неприємне враження. Очі налилися кров'ю. Одяг був жахливий. Зпід пояса спортивного костюма з бляклого джерсі випинався пістолет і тому на спині утворився дивний горб. З'являтись у такому вигляді перед людиною, з якою вона прагла зустрітися двадцять років, не годилося. Будь-що треба було одягтися трохи нормальніше. Але зараз це неможливо зробити. Нема часу, щоб переодягтися. Аомаме взула на босу ногу тенісні туфлі на гумовій підошві й, не замикаючи дверей, чимдуж спустилася запасними сходами з третього поверху вниз. Перетнула вулицю й, зайшовши у парк, попрямувала до дитячої гірки. Однак Тенґо там уже не застала. На дитячій гірці, освітленій штучним світлом ртутного ліхтаря, не було ні душі. Там панувала порожнеча, темніша й холодніша, ніж на зворотній стороні Місяця.

«Ні, це не галюцинація, — задихаючись думала вона. — Безсумнівно, Тенґо щойно тут був». Аомаме піднялася на дитячу гірку й озирнулася навколо. Ніде не було видно нікого. Мабуть, він недалеко відійшов. Кілька хвилин тому ще був тут. Відтоді минуло чотири чи п'ять хвилин. Якщо побігти за ним, то можна наздогнати.

Але Аомаме передумала. Майже силоміць себе затримала. «Е ні, з цього нічого не вийде! Я ж навіть не знаю, в якому напрямі він пішов». Вона не хотіла шукати Тенґо, бігаючи навмання нічними вулицями кварталу Коендзі. «Я не повинна цього робити». Поки, сидячи на веранді, Аомаме вагалася, Тенґо спустився з дитячої гірки й кудись подався. «Якщо добре подумати, то така моя доля. Я так довго вагалася, що Тенґо встиг піти. Я сама в усьому винна».