1Q84. Книга друга

«Зрештою, це непогано, — переконувала вона себе. — Може, це найкраще. Принаймні я змогла зустріти Тенґо. Побачити його по той бік вулиці й тремтіти від можливості опинитися в його обіймах. Навіть якщо це тривало кілька хвилин, я змогла насолоджуватися шаленою радістю і сподіванням». Заплющивши очі, Аомаме схопилася за поруччя дитячої гірки й прикусила губу.

Сидячи на дитячій гірці так само, як Тенґо, вона вдивлялася в південно-західну частину неба, де поряд видніли два Місяці — великий і малий. Потім вона зиркнула на веранду третього поверху. В квартирі горіло світло. Ще недавно з цієї веранди вона дивилася на Тенґо. Здавалося, на цій веранді ще панувало її вагання.

«Цей світ дістав назву — 1Q84 рік. Півроку тому я зайшла в нього, а тепер намагаюсь вибратися звідси. Ненароком зайшла, але навмисне хочу вийти. Навіть якщо я піду, Тенґо в ньому залишиться. Звичайно, я не знаю, яким цей світ стане для Тенґо. Не зможу побачити. Та байдуже. Я збираюся померти заради нього. Для себе не могла жити. Мене заздалегідь позбавили такої можливості. Натомість я зможу померти заради нього. Це ж добре. Усміхаючись, зможу померти.

Це правда».

Аомаме намагалася відчути хоч якісь ознаки перебування Тенґо на дитячій гірці. Але не знайшла там жодного тепла. Вечірній вітер, сповнений передчуття осені, пролітаючи між листям дзелькви, змів звідти всі його сліди. І все ж Аомаме сиділа й споглядала два Місяці на небі. їхнє дивне, байдуже світло проникало їй в душу. її оточували різноманітні міські шуми, що, перемішавшись між собою, ставали бассо континуо. Аомаме згадала маленьких павучків, що гніздилися на аварійних сходах столичної швидкісної автостради. Чи вони ще живуть і плетуть своє павутиння?

Аомаме всміхнулася.

«Я приготувалася, — подумала вона. — Однак перед тим доведеться відвідати одне місце».

Розділ 22

(про Тенґо)

Поки на небі два Місяці

Спустившись з дитячої гірки й покинувши парк, Тенґо безцільно блукав містом. Навмання переходив з однієї вулиці на іншу. Майже не помічав, куди йде. І тим часом намагався надати своїм безладним думкам хоч трохи виразніших обрисів. Та незважаючи на зусилля, не міг зібрати їх докупи. Напевне, тому, що на дитячій гірці думав одночасно про надто багато різних речей. Про два Місяці, кровну спорідненість, новий відправний пункт життя, реальний сон наяву, супроводжуваний запамороченням, Фукаері та «Повітряну личинку» й Аомаме, яка десь тут, мабуть, переховується. Його голову переповнювали різноманітні думки, а зосередженість доходила до крайньої межі. Якби була змога, йому хотілося залізти в ліжко й міцно, як убитий, заснути. Решту можна було додумати завтра вранці після пробудження. А зараз прийти до чогось змістовного він уже не сподівався.

Коли Тенґо повернувся додому, Фукаері сиділа за його письмовим столом і складаним ножичком старанно підстругувала олівці. На столі в нього завжди було їх штук десять, а зараз налічувалося аж двадцять. Він ще ніколи не бачив таких акуратно підструганих олівців, кінчики яких скидалися на голки.

— Телефонували, — перевіряючи гостроту олівця пальцем, сказала вона. — 3 Тікури.

— Але ж ти не мала брати слухавки.

— Я догадалася, що повідомлення важливе.

Невже вона дізналася про важливість повідомлення за характером дзвінка?

— З якого приводу дзвонили? — спитав Тенґо.

— З якого, не сказали.

— Але це був дзвінок з оздоровниці в Тікурі?

— Просили подзвонити.

— Подзвонити їм звідси?

— Сьогодні, навіть у пізній час.

Тенґо зітхнув.

— Телефонний номер відомий?

— Відомий.

Фукаері запам'ятала номер. Тенґо вніс його у записник. І зиркнув на годинник. Було пів на дев'яту.

— Коли дзвонили?

— Зовсім недавно.

Тенґо зайшов у кухню й випив склянку води. Обіпершись руками на край умивальника, заплющив очі, а коли впевнився, що голова нормально працює, підійшов до телефону й набрав номер. Можливо, батько помер. Або принаймні опинився на грані між життям і смертю. Інакше в таку пізню годину вони не телефонували б.

Слухавку взяла жінка. Назвавшись, Тенґо сказав, що недавно звідти йому дзвонили, тож він вирішив розпитати, що сталося.

— Ви — син Кавани-сана?

— Так, — відповів Тенґо.

— Ми з вами колись зустрічалися, — сказала жінка.

Перед очима Тенґо спливло обличчя медсестри середнього віку в окулярах з металевою оправою. її прізвища він не міг пригадати.