Втрачений символ

Запала тиша.

— Лікаре Кристофер Абадон! — мовила Кетрін. — Дайте мені вашу адресу, інакше я сама її знайду. Так чи інакше, а я вже виходжу.

Лікар іще трохи помовчав, а тоді озвався:

— Якщо я з вами зустрінуся, міс Соломон, то чи не зробите ви мені послугу — будь ласка, не кажіть нічого вашому братові, поки у мене не з'явиться можливість пояснити йому причину помилки, яку я зробив, зателефонувавши вам.

— Гаразд.

— Дякую. Мій офіс розташований у районі Калорама-Гайтс. — І він назвав адресу.

Двадцять хвилин по тому Кетрін Соломон вже просувалася на своєму авто фешенебельними вулицями в Калорама-Гайтс. Перед цим вона обдзвонила всі братові номери, але жоден з них не відповідав. Її стривожило не стільки зникнення брата, як те, що він таємно відвідував лікаря.

Коли Кетрін нарешті знайшла вказану адресу, вона спантеличено витріщилася на будинок. «І це офіс лікаря?»

Розкішний особняк мав солідну куту огорожу з камерами стеження, а довкола нього розкинулася присадибна ділянка з пишною рослинністю. Коли Кетрін пригальмувала, щоб іще раз пересвідчитися, чи та це адреса, одна з камер стеження крутнулася до неї — і ворота розчинилися. Кетрін поволі рушила під'їзною доріжкою, а потім зупинила авто біля гаража на шість авто та для довжелезного лімузина.

«Що ж це за лікар такий?»

Коли вона вийшла зі свого «вольво», парадні двері особняка відчинилися і на ґанок випливла елегантна постать. Чоловік був вродливий, надзвичайно високий і молодший, аніж вона очікувала. Однак він випромінював витончений інтелект і лоск чоловіка старшого за віком. На ньому був бездоганний чорний костюм з краваткою, а густе русяве волосся було укладене в так само бездоганну зачіску.

— Здрастуйте, міс Соломон. Я лікар Кристофер Абадон, — мовив він напівшепотом. Коли вони потиснули руки, Кетрін відчула, що його шкіра є гладенькою та добре доглянутою.

— Мене звуть Кетрін Соломон, — відповіла вона, намагаючись не надто витріщатися на його обличчя — надзвичайно гладеньке та наче вкрите бронзовим загаром. «Він що — користується косметикою?»

Коли Кетрін увійшла до прекрасно оформленого холу, то відчула, як усередині її зростає тривога. Грала тиха класична музика, і чувся такий запах, наче хтось палив ладан.

— Тут так мило, — сказала вона, — хоча це мало схоже на офіс.

— Мені пощастило працювати вдома. — Чоловік провів її до вітальні, де у каміні потріскував вогонь. — Будь ласка, влаштовуйтесь якомога зручніше. У мене саме настоюється чай. За хвилину я його принесу і ми зможемо поговорити. — З цими словами він рушив до кухні і зник.

Кетрін Соломон не стала сідати. Вона звикла довіряти такому потужному інстинкту, як жіноча інтуїція, і щось тут було таке, від чого у неї мурашки по спині побігли. Кетрін не побачила нічого, що вказувало б на те, що це лікарський офіс, яким вона звикла його бачити. Стіни цієї прикрашеної старожитностями вітальні вкривали витвори класичного мистецтва, головним чином дивовижні малюнки на містичну тематику. Вона зупинилася перед великим полотном із зображенням трьох грацій, чиї оголені тіла майстер видовищно відтворив яскравими кольорами.

— Це картина Міхаеля Паркеса. Оригінал, написаний олійними фарбами. — Біля неї несподівано з'явився лікар Абадон з тацею паруючого чаю. — Може, сядемо біля каміна? Розслабтеся, причини нервувати немає.

— А я й не нервую, — похапливо відповіла Кетрін.

Він заспокійливо посміхнувся.

— Взагалі-то, це моя робота — відчувати, коли люди нервують.

— Прошу?

— Я психіатр-практик, міс Соломон. Це мій фах. Я приймаю вашого брата ось уже рік. Призначив йому курс терапії.

Кетрін ошелешено дивилася на нього. «Мій брат проходить курс терапії?» — тільки й подумала вона.

— Зазвичай пацієнти помовкують про своє лікування, — пояснив чоловік. — Я зробив помилку, зателефонувавши вам, хоча на своє виправдання можу сказати, що ваш брат ввів мене в оману.

— Я... я й гадки не мала.

— Вибачте, що змусив вас непокоїтися, — знічено мовив лікар. — Я помітив, що ви уважно придивлялися до мого обличчя, коли ми вперше побачилися, і мушу сказати — так, я користуюся гримом. — І він сором'язливо торкнувся своєї щоки. — Я маю шкірне захворювання, яке волію приховувати. Зазвичай мене гримує дружина, але, коли її немає вдома, мені доводиться покладатися на власні не надто вмілі руки.