Весняні ігри в осінніх садах

Стефан Цвейг (1881–1942), здавалося, не мав жодних підстав для самогубства. Жив собі в Ріо-де-Жанейро з молодою дружиною, яка перед тим працювала в нього секретаркою. Але в самий розпал війни йому здалося, що світ стоїть на порозі своєї загибелі, і вирішив піти з життя. Віддана Лотта не стала сперечатися, тим паче, що її мучила ядуха. Обоє отруїлися снодійним.

А через півстоліття в Лондоні отруїлися снодійним німецький письменник Артур Кестлер (1906–1983) і його дружина Сінтія. Письменник був невиліковно хворим із цілим букетом таких болячок, що жити йому зосталося лічені місяці. Зате Сінтія була молода, здорова жінка, яка за віком могла зійти йому за доньку. Ідея самогубства в Кестлера виникла не миттєво, готувався він до цього цілих дев’ять місяців, упорядковуючи всі свої справи, ба навіть став членом «Товариства за право померти з гідністю», де отримав інструкцію, як діяти за всіма правилами. Він збирався піти з життя сам, але Сінтія вирішила інакше і, коли чоловік уже втратив свідомість, випила барбітурат. Мертвого Кестлера виявили з келихом коньяку в руці, Сінтія лежала на канапі, а поруч на столику — келих віскі.

Все ж таки в цих письменників була якась причина, щоб обрати самогубство. Яка причина в мене? Особисті проблеми не такі вже й безнадійні. Депресія? Авжеж, депресія спричинила неможливість писати, а не писати — це все одно, що вмерти, але кожна депресія має свій початок і свій кінець, колись вона мине. В родині я не мав самогубців, як Гемінґвей, Маяковський, Сильвія Плат або Чезаре Павезе, я не маю жодних підстав, щоб померти раніше, хіба одну, про яку висловився Сенека: «Раніше ти помреш чи пізніше — не так важливо, гарно чи погано — ось що важливо. А гарно померти — означає уникнути небезпеки жити негідно. Окрім того життя не завжди тим краще, що довше, але смерть завжди що довша, то гірша. Поки живеш, думай про похвалу оточуючих, коли помираєш — тільки про себе». Гарно померти — не кожному дано, померти так, щоб це стало предметом суперечок, пліток і фантазій з безліччю ймовірних та неймовірних версій — оце справді цікава перспектива. Я думав про неї дедалі частіше. «Самогубство слід здійснювати, коли ти щасливий», — сказав римлянин Валерій Максим, і з ним цілковито згодився Поль Валері: «Самогубство дозволено лише тим, хто абсолютно щасливий». «Добре іти з життя, — писав Плутарх, — коли в тебе все є, коли ти щасливий матеріально й духовно і всього маєш в достатку». Саме так вчинив голландський письменник Адріан Венема (1941–1993), який заздалегідь оголосив про своє самогубство, заявивши, що головного у своєму житті він уже досягнув і марно чекати чогось більшого. Давши кілька інтерв’ю на цю тему і підігрівши публіку, випив шампанське з барбітуратом.

Чи міг я назвати себе абсолютно щасливим? Чи всього я досяг, чого прагнув? Чи справді марно мені чекати чогось більшого? На всі ці запитання у мене була негативна відповідь. Очевидно, тим найбільшим щастям, яке мало б спонукати мене до самогубства, була тільки Мар’яна. Померти від надміру щастя і цим зупинити мить щастя навічно… Це те, на що була готова Леся. А я тільки дозрівав до цього.

— …я так її і не трахнув, розумієш…

— Кого? — здригаюся я, стріпуючи з себе свої меланхолійні марення.

— А я, блін, про кого вже півгодини тобі торочу? — визвірюється Олько і, зрештою, має повну рацію для свого гніву, бо я вимкнувся, хоч і не зовсім і якісь проблиски його оповіді пробивалися крізь морок моїх думок, і коли я напружився, то зумів скласти докупи увесь той словесний потік, з чого випливала історія про панну, яку Олько зняв у «Вавілоні», тиждень водив по ресторанах, потім привіз до себе, а вона його все одно продинамила.

— Ну і що, — стенув я плечима, — подумаєш — трагедія, якби я зациклювався на таких речах, я б міг імпотентом стати. Це нормальна річ.

— Ти бачиш у цьому щось нормальне?

— Звичайно. Будь-яка панна, яка з тобою тусує, рано чи пізно віддасться. Але запитання: коли? Якщо вона не має щодо тебе далекоглядних планів, то ти її отримаєш у всіх можливих позах у день знайомства, а якщо має, то за моральними нормами галицької панни віддатися можна не раніше як за місяць після знайомства.

— Ти хочеш сказати, що ти цілий місяць міг воловодитися, аби її трахнути?

— А чому ні? Ти ж не на безлюдному острові. З одною собі воловодишся, за пальчики тримаєш, на другому тижні під час поцілунку за дупу взявся, на третьому вже й перса мнеш, а в той же час любісінько собі граєш стару кадру.

— Про стару кадру я розумію. У мене завше знайдеться для легкого перепихончику якась дзюрка. Але я сексуальний альпініст. Я мушу постійно підкорювати вершини — одну за другою. Я не можу витрачати на бабу більше тижня. Це протиприродно.

— Буває, що й альпіністи зриваються зі скель. Але ти в куди кращому становищі, бо ти, зірвавшись, живий, здоровий і готовий знову до підкорення вершин.

— Все одно западло. Тиждень — це найбільше, на що я здатний. Потім я впадаю в нерви. Поглянь на цих двох, — кивнув на столик, за яким сиділо дві фігурові панни, — ти їх знаєш?

— Ні. І, зрештою, я не маю бажання заводити нові знайомства. Мені хоч би зі старими розібратися.

— А хто каже знайомитися? Я спитав тільки, чи ти їх знаєш. Ні, то ні. Але для колєґи ти міг би…

— Здається, ми домовлялися, що зайдемо до «Вавілону» на вино і все.

— Звичайно. Так воно і є. Ми сидимо, п’ємо вино. Не нервуйся. Класні в неї груди. Ум-м-м… Там є над чим попрацювати. І та друга нічого собі. Задниця, по-моєму, саме така, як ти любиш.

— Не починай.

— Що, вже й поговорити не можна? Давай — за успіхи на любовному фронті. Класне вино. От вона зараз нагнулася — бачиш? — хо-хо, вставив би я їй пістона. Просто тут. На столі. І чого у нас все, як не в людей, от у Римі — там, де кіряли, там і гралися. Благодать. А тут ходи, шукай, до чого б кохану приперти. А ти помітив, що вони зиркали в наш бік? Не помітив? Хе! А я помітив. І ще й перемовлялися.

— Ти крім їблі можеш ще про щось думати?

Олько задумався. За хвилю відповів:

— Можу. Але не хочу. Я ж не письменник, як ти. Про що мені ще думати? Знаєш, для чого їбля існує? Для того, щоб жити повноцінним життям. А життя для чого? Для того, щоб їбатися. А все решта — це пройобування життя. Запиши. Бо я потім забуду. На тобі серветку. Я думаю, ці дві кралі думають точнісінько так само.

— Ти конче хочеш перевірити?

— Та ні, ми ж прийшли, щоб собі випити. Ще по пляшці?

— А ми вже дві вдули? — здивувався я.

— Гей! Ти де? Спустись на землю. Ми сидимо у кнайпі вже понад годину. Нормальний темп. Бармен! Червоне шампанське! Два!

— Якого дідька ти кричиш?

— Я знаю, що роблю. Вони зараз на нас дивляться. Не озирайся. Все йде за планом.

— Яким, в сраці, планом? Ми так не домовлялися.

— План пишеться на небесах. І тут нічого не вдієш. Так має бути. Ти б бачив, яким вони заздрісним поглядом проводжали бармена! Старий, вони наші. Дві пляшки шампана — і вони наші. Між іншим, розкажу тобі, як я одного разу завоював кадру, яка мені так само цілий тиждень крутила динамо. Дуже гарний спосіб, може, колись і тобі згодиться. Так от, я намовив одну свою знайому, а це писана краля, ноги від зубів, рівні, як дві рейки, і вона з’явилася у «Вавілоні» саме тоді, як я сидів собі з Мар’яною.

— З якою Мар’яною? — спалахнув я.

— А що таке? Чого ти визвірився? Ти її не знаєш.

— Ну… я просто спитав. Продовжуй.

І справді — чого я так зреагував на це ім’я? Чи мало Мар’ян є у Львові?

— І от заходить ця краля. Міні-спідничка, фігура на всі сто баксів, а цицьки на всі двісті і, вихляючи стегнами, раптом підпливає до нас і зі словами: «Ну, й скотина ти, Ольчику!» — відмірює мені сма-а-ачнючого ляпаса. А потім іде.

— І все?

— А хіба треба щось більшого? Ти прикинь, що подумала Мар’яна! Вона подумала: блін, якщо він проміняв мене на таку кралю, значить, це в нього не так собі, значить, він справді мною захопився… Отак вона подумала і того ж вечора віддалася мені на Кайзервальді на лавочці. Це тоді, коли досі не дозволяла себе навіть за коліно цапнути.