Весняні ігри в осінніх садах

Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було — то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла пересвідчитися, що я сяду у винниківський автобус і не повернуся назад. Авжеж, вона відчувала, що я можу це зробити. Мої роздуми перебили дами навпроти:

— Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.

— А то ви п’єте щось несерйозне, — додала її подруга.

— Мені подобається процес пиття, — сказав я, — тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?

— А вгадайте.

— Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.

— А ви спробуйте. Але ми вам наллємо коньяку.

— Боронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.

— Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! — гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.

І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи у Львові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, — жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.

— То була ваша донька? — спитала Галя.

Я подумав, що заперечувати нема сенсу.

— Симпатична, — сказала Оля.

— Та що там — красуня, — уточнила Галя. — Вчиться?

— Закінчила десятий клас.

— О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?

— Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.

— Ви, напевно, живете окремо?

— Так. Ми з її мамою розлучилися.

— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

— Практично ні.

— Стривай, здається один пан вийшов.

— Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.

Ну і що? — подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. Їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльозету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є». Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:

— А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?

— Яких саме? Тих? — кивнув я на стіл з дамами.

— Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.

— А в Юрчика така спеціалізація, — сказав Мирон, — самі пацанки. Тобто юні поетеси.

— О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, — сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.

— То ви її знаєте?

Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіжене, — не сказати нічого.

— Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. — Язик у нього заплітався. — Вона моя пацієнтка. От і все.

— У неї щось із мозком? — спитав Мирон.

— Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.

Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки я напився, встиг собі усвідомити одну річ: людина, якої сполохалася Мар’яна, була лікарем… Пиятика затягнулася настільки, що я подався спати до Мирона. Вранці, коли він збирався на роботу, я вирішив вивідати про Мар’яну дещо більше. Мирон запропонував поїхати з ним.

Їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.

— Юрчик хоче знати про Мар’яну, — сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. — Ти ж розумієш, вони зустрічаються.

— Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?

— Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.

— Юна поетеса, розумієш? — підморгнув Мирон.

— Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених… — Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: — Вона хвора. Невиліковно.

Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.

— Знаєте, пане Юрку, то є делікатна ситуація. Я б не повинен вам це говорити. Але Мирон… а ви його колєґа… Тобто якщо ви будували собі якісь плани з нею, то… — Він випустив дим понад моєю головою і продовжив: — …не варто. Вона приречена. Ми зробили магнітно-ядерний резонанс мозкової тканини і виявили неоперабельну пухлину мозку. Мабуть, ви помічали, що в неї бувають різкі зміни настрою, що вона може дивитися в одну точку й не слухати того, що ви їй говорите, а на ваші запитання відповідає з деяким запізненням. Інколи ночами трапляються провали пам’яті й прояви сомнамбулізму, коли вона не усвідомлює своєї поведінки. Скільки разів вона при вас втрачала свідомість?

— Два… ні, три…

— Ну, от… одного разу вона втратить свідомість і більше не отямиться…

— І скільки ти їй даєш? — спитав Мирон.

— Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.

— Вона про це знає? — спитав я.

— Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна… Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.

— І ви їй сказали, що надії нема?

— Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що… інформацію мала… її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.