Дві вежі

— А про ельфів що ж ви мовчите? — раптом насмілився сказати Сем. Фарамир згадував ельфів завжди шанобливо, і це заспокоювало Сема більше, ніж дружній прийом і частування.

— Мовчу, тому що мало знаю, — відповів капітан. — Це ще одна зміна на гірше після переселення нуменорців до Середзем’я! Мітрандир був вашим супутником, ви розмовляли з Елрондом і повинні знати, що пращури нуменорців боролися пліч–о–пліч з ельфами у війнах стародавності й у нагороду одержали прекрасний острів посередині Моря, неподалік від берегів землі ельфів на Заході. Але за часів панування Тьми люди Середзем’я втратили зв’язок з ельфами. І підступ Ворога, і плин часу відносив кожне плем’я у свій бік, своїми шляхами… Нині люди бояться ельфів, не вірять їм, тому що нічого про них не знають. І ми, гондорці, стали не кращими за інших. Роханці, закляті вороги Володаря Тьми, говорять про Золотий Ліс з жахом… Буває, хтось прагне познайомитися з ельфами, іноді крадькома ідуть до Лоріену — і не повертаються. Я не належу до таких сміливців. Думаю, нині небезпечно з власної волі нав’язуватись Первонародженим. Але я заздрю тим, хто бачив Королеву ельфів…

— Володарку Лоріену! Галадріель! — вигукнув Сем. — Як бачите, я — звичайнісінький гобіт, за фахом садівник, у поезії не обізнаний і складати вірші не майстер, хіба що для сміху. І я не можу висловити, не знаходжу слів… Про такі речі співати треба! Якби тут був Блукач… пробачте, Арагорн, чи старий пан Більбо, вони б зуміли… Вона таємнича, прекрасна, аж блищить! Вона схожа на яблуневий квіт, на свіжий нарцис, тверда, як алмаз, і ніжна, як місячне світло, тепла, як сонячний промінь, і холодна, як зірка. Вона гордовита і недосяжна, як гірські вершини, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок… Та що там! Я можу хоч до ранку розказувати, а все ж таки не встигну описати її гідно…

— Мабуть, вона і справді прекрасна, — сказав Фарамир. — Небезпечна краса…

— Щодо небезпеки не знаю, — заперечив Сем. — Люди прихоплюють небезпеку із собою і знаходять у Лоріені лише те, що самі принесли. Звичайно, Королева володіє могутньою силою. Можна розбитися об неї, як човен об скелі, можна потонути — чи звинувачувати за це скелю або ріку? От і Боро…

Він замовк, мов йому язика втяло, і почервонів.

— Боромир? Що ти хотів сказати? — стрепенувся капітан. — Брат приніс небезпеку із собою до Лоріену?

— Даруйте, вихопилося ненавмисно… так, небезпека таїлася в його душі, хоча людиною він був чудовою! Поки ми разом йшли з Рівенделла, я до нього добре придивився, і кожне слівце на вус мотав. Розумієте, не з недовіри: я зобов’язаний оберігати пана Фродо. І, по–моєму, в Лоріені Боромир ясно зрозумів те, про що я вже здогадувався, зрозумів, чого прагне. А потрібен йому був Перстень, він жадав його з тієї миті, як побачив…

— Семе! — перелякано скрикнув Фродо. Він замислився, перестав стежити за розмовою — і ось, будь ласка!

— Ой, лишенько! — зойкнув Сем, поблід і відразу ж густо залився фарбою. — Що ж я плету! Казав же мені мій старий: «Як відкриєш рота, то відразу й затикай, хоча б власною п’ятою!» Ой, лишенько, що ж я наробив!

Він труснув головою, зібрався з духом і випалив:

— Пане капітан! Благаю вас, не звертайте проти пана Фродо мою дурість! Ви так цікаво розповідали, і я захопився… Але красиво промовляти — штука проста, треба ще красиво чинити, як у нас говорять. Прошу вас бути великодушним…

— Гобіти говорять мудро, — задумливо, з дивною усмішкою проговорив Фарамир. — Отже, все і прояснилося. Перстень, той самий, загублений нібито назавжди! І Боромир поривався відняти його силою? А ти втік? Біг так далеко, щоб потрапити прямо до моїх рук! Тут ви в моїй владі, двоє малят проти сотні, і Перстень Влади! І Фарамир, син Денетора, має виявити великодушність…

Він підвівся, випрямився, очі його заблищали. Гобіти підхопилися й відсахнулися до стіни, хапаючись за мечі. Воїни, що неголосно бесідували в печері, замовкли і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир знову сів, коротко засміявся і спохмурнів:

— Бідний брат! Який страшний іспит! Ви ще додали гіркоти до трунку печалі… Але, здається, я краще розуміюся на напівросликах, ніж ви — на людях. Ми, гондорці, не любимо неправди, рідко вихваляємося, і якщо вже даємо слово, то тримаємо. Я сказав: не візьму, хоч би й під ноги впало, і слово зв’яже мене, навіть якщо побажаю… Ні, я не відчуваю ніякої спокуси. Я не мудрець, але знаю: є речі, яких варто уникати. Сядьте і заспокійтеся. Не журися, Семе. Ти проговорився мимоволі — мабуть, так судилося. Серце твоє не тільки вірне, але й чуйне — чує те, чого не бачать очі. Нічого страшного не трапиться, якщо я довідаюся про таємницю. А зараз ти, навпаки, допоміг своєму пану! Хай це тебе втішить, Семе, але більше ніколи не говори про ЦЕ вголос. Одного разу цілком достатньо!